Ты болен, ты простужен но сидишь в этом чертовом купе. За окном
снег и лужи.
Это такое везенье, осенью, в 15 градусов мороза ехать на
море вместо того, чтобы спокойно спать дома.
Але ти сидиш в тому купе, затуляєш фіранки, береш серветку, пишеш провідниці час
прибуття на потрібну тобі станцію, щиро прохаєш її розбудити вчасно, щоб не
проїхати це кляте море. Лягаєш спати.
Якщо хто був в
вагонах, хто їздив в цих самотніх купе – той знає, що постіль мокра і давно
втратила білизну і навіть мляву сірість. Що холодно навіть коли тепло. Єдина радість
в поїздах, ще з дитинства, цей стукіт
колес, ці подьоргування потяга. Ці короткі зупинки, коли перед і після
зачиняють туалет і випускають в тамбур таку кількість людей, що туди б зроду не
влізла.
Спиш на
другоповерховій полиці, вже вимкнули світло і не почитати. А на примітивно
освітлених станціях ще гуляють діти. Розглядаєш руки і пригадуєш історію
кожного з шрамів. І намагаєшся заснути під поїзда колискову.
А вже о 5й на
пероні тебе хтось зустрічає. А ти згадуєш поїздку на море. Коли ти сів щоб
приїхати і поїхати назад. Подихати кілька годин морем і ще багато днів
промотати як на автоматі, нічого з них не пам"ятаючи, просто пливучи за течією.
Та ці кілька
годин вартують тобі зараз років життя. Коли ти ніколи не був на морі і тебе не
жалили медузи.
Скажи, чи можна бути стільки щасливим з-за того?